НАРОДОЗНАВЧІ СВЯТА

ПОКРОВА

/14 жовтня/

     В Україні свято Покрови належало до найурочистіших свят, тобто великих. Особливу увагу до нього виявляло українське козацтво, адже вважалося, що Пресвята Богородиця є покровителькою Запорозької Січі. За час існування Січі на Запорожжі  було побудовано тринадцять церков Покрови Богородиці.

     У народі Покрова остаточно завершує осінні молодіжні «вулиці» - вуличні гуляння. З 14 жовтня розпочиналися вечорниці та досвітки. Особливо на Покрову чекали дівчата, які сподівалися на сватів, адже від цього дня і до Пилипівського посту, що розпочинався 27 листопада, традиційно справляли весілля.

     Свято Покрова було останнім днем праці найманих робітників «строкачів», яких найняли ще від весняного Миколи (22 травня). А тепер наставав час складати нову угоду на наступний рік. Тому на Покрову заробітчани влаштовували пишні колективні застілля.

 А вже Покрова одцвіла

ПОКРОВА

АНДРІЯ
/13 грудня/

     Свято Андрія у народі зберегло і свою дохристиянську назву – Калита. Саме це свято зимового сонця розпочинало найвеселіші молодіжні вечорниці, що тривали до періоду повороту небесного світила на весну (до Різдва).

     Свято Андрія – продовження молодіжних гулянь, де юнаки та дівчата обирали собі пару для майбутнього подружнього життя.

     Найголовнішою особливості андріївських вечорниць є обряд «кусання калити». Калита – пісний обрядовий корж – головний атрибут свята. Для його виготовлення дівчата ще вдосвіта збиралися в одній із світлиць, йшли по воду до кількох криниць, набирали води і замішували тісто. Виліпивши круглого плаского коржа з отвором посередині, дівчата прикрашали його ягідками калини, родзинками, притрушували маком та змащували медом і випікали.

     Увечері, коли збиралася молодь, калиту підв’язували червоною стрічкою до сволока стелі. При цьому дівчата співали:

У небо, наша калита, у небо,

А ти, сонечко, підіймись

Та на нас подивись:

Ми калиту чіпляємо,

На місяць поглядаємо,

Свою долю-радість закликаємо!

     А потім починалися веселі обрядові змагання. Серед молоді обирався пан Калитинський (здатний на різноманітні витівки та жарти і найвигадливіший хлопець). Йому вручали казанок із сажею і писок. Пан Калитинський запрошував бажаючих спробувати вкусити підвішену калиту. Той, хто відгукувався на пропозицію, ставав паном Коцюбинським. Він мав, сидячи верхи на коцюбі, під’їхати від дверей  до дверей до калити і вкусили коржа. У цей час Калитинський та глядачі намагалися розсмішити Коцюбинського жартівливою розмовою або збити його з пантелику. Якщо їм це вдалося і Коцюбинський не дістав калиту, то Калитинський під веселий сміх присутніх мазав його сажею. Потім наставала черга наступного Коцюбинського. Так тривало доти, доки на рогачах не «приїдуть» усі хлопці.

     Після веселої обрядової гри калиу знімали і поділяли між усіма присутніми парубками та дівчатами. Тепер можна було починати урочисту вечерю.

     На Андрія дівчата продовжували ворожіння, розпочаті ще на Катерину, але ці магічні дії, як правило, були спрямовані на те, щоб дізнатися про свого суженого. Недарма в народі кажуть: «На Андрія робиться дівицям надія».

ВЕЧОРНИЦІ

Вечір на Андрія

Щедрівочку заспіваймо!

14 січня, в день пам’яті святителя Василія Великого, вихованці  етнографічного гуртка  відвідали з різдвяними вітаннями Свято-Успенський храм та дитячий садочок "Теремок". Діти привітали присутніх колядками та новорічними побажаннями. В свою чергу господрі пригостили дітей солодкими подарунками та запросили колядників завітати і  наступного року. 

                               Стрітення господнє

     В народі свято Стрітення Господнє 15 лютого завжди вважалося днем зустрічі зими і весни. Сільські жителі по погоді цього дня судили про майбутній врожай, про те теплою або холодною буде весна.

    Завданням цього заходу було ознайомити дітей з народними звичаями, з народними обрядом Стрітення, особливостями святкування, розвивати інтерес до історії, звичаїв народу, почуття прекрасного, естетичний смак, виховувати любов до свого народу, до прекрасного: поезії, музики, природи; виховувати любов і бережливе ставлення до природи.; збагачувати словниковий запас вихованців.

21 лютого відзначається Міжнародний день рідної мови.

     Нетлінним скарбом століть, що передається від покоління до покоління, об’єднує минуле й прийдешнє, є рідна мова. Свято рідної  мови гуртує усіх нас на шляху відродження духовності, зміцнення державності, формування громадянського світогляду. Кожен народ відбувся тоді, коли усвідомив себе у рідному слові. Як стверджує наш сучасник, відомий поет Дмитро Павличко, «…Незбагненна душа нашої мови, як золотоносна ріка, виблискує на хвилях народної пісні, переливається в душу нації, творить чуттєву нерозривність українського серця й української землі».

  

Розвивайся, звеселяйся, моя рідна мово!

У барвінки зодягайся, українське слово.

Колосися житом в полі, піснею в оселі,

Щоб на все життя з тобою ми запам`ятали,

Як з дитячої колиски мову покохали.